«Загальна характеристика стану національного
законодавства щодо права власності Українського народу»
Розумною людина народжується, а мудрою стає з роками.
Так і наша держава, вистраждана століттями з»явилася на карті світу, як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Розумні та патріотичні українці проголосили державний суверенітет у
Декларації 1991 року. Фундаментальний правовий документ , визнанний світом, став саме тією підвалиною на якій базується чинна Конституція України.
Задекларовані цінності та принципи державного устрою були схвально сприйняті Українським народом. Народ України переконливо довів свою здатність цивілізованим шляхом, без кровопролиття розірвати з радянським
минулим і готовність стати частиною демократичного світу. Але, нажиль, за четверть століття, що минуло, ми ще не стали державою, як повноцінною частиною світової демократії. Поряд з цим, етнічні українці розселилися по всьому світі. Українські діаспори відіграють істотну роль у політичному та економічному житті країн розвинутої демократії.
Новітня історія України наповнилася кровавими сторінками про анексію суверенної території та збройного намагання північного сусіда трактувати міжнародне право на Українській землі.
За такого розвитку держави настала нагальна необхідність відповідей на запитання : “Що собою являє українська культура, промисловість, сільське господарство ? Як розвивається вітчизняна наука ? Чи достатньо
захищене Законом громадянське супільство ?”
Прикро відповідати, але за роки незалежності українська культура, наука та промисловість не привнесли видимого внеску ні громадянському супільству, ні цивілізованому світу. Постійний пошук реформ, яким відзначається кожна команда державних керманичів та розмови про них, зробилися брендовими темами передвиборчих роздумів кандидатів у владу. Наші закордонні партнери, сприймаючи їх як програмні, фундаментальні цілі, повірили у щирість українських еліт і спрямували матеріальні, інтелектуальні та політичні ресурси для сприяння реалізації
задекларованих намірів. Нажаль кожна зміна політичної мозаіки у владі декларує якісь нові реформи та змінуює шляхи і методи їх досягнення.
Насьогодні стало очевидним, що публічні, розтиражовані партійними лідерами розмови про реформи, приносять більше шкоди системі державного управління, ніж стала управлінська структура.
Прикладом цьому може слугувати негативна і досить небезпечна законотворча робота, щодо права власності Українського народу та його захисту та поновлення порушеного права.
Декларацією про державний суверенітет України у липні 1991 року було прогошено: “Народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України”. Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах її території, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, весь економічний і науково-технічний потенціал, що створений на території України,- були визнані власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки. Тут же Верховною Радою був прийнятий новий Земельний кодекс та постанова “Про земельну реформу”, де зазначалось: “Відповідно до Декларації про державний суверенітет України, земля є власністю її народу. Кожен громадянин України має право на земельну ділянку, порядок і умови надання якої регулюється цим Кодексом та іншими актами законодавства…”.
Ці ж положення були закріплені в 1991 році у Законі України “Про власність”. Саме такими були перші державницькі кроки незалежної України, незважаючи на всілякі перешкоди, а мрія визнання власності народу
на землю та інші природні ресурси набула законодавчого закріплення. У цьому Законі було чітко сформульовано правовий механізм здійснення народом України свого права. Український народ отримав право вирішувати питання щодо правового режиму природних об’єктів, їх використання та охорони шляхом референдуму, через своїх депутатів у Парламенті та в місцевих представницьких органах. Цим Законом був утверджений статус громадян держави, як власника. Створені юридичні можливості відновили в українців почуття власника своєї землі. Якби така норма набула подальшого детального правовового розвитку та за сприяння демократичних сил була реалізувана суспільством, то не було б у нас незаконного масового вирубування лісів і зумовлених цим екологічних катастроф, стихійних сміттєзвалищ, екологічних катастроф та проблем питної води, рейдерських захоплень, тощо.
Але 13 березня 1992 р. Верховна Рада України прийняла нову редакцію Земельного кодексу, в якому норми про право власності народу України на землю уже не було. Немає такої норми і у чинному ЗК України. А Закон «Про власність у 2001 році втратив чинність. Поряд з цим Цивільним кодексом України Український народ визначений суб’єктом права власності, та передбачено, що від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. До цієї статті, на жаль, не були перенесені дуже вартісні положення Закону України “Про власність”, у яких містився чіткий механізм здійснення Українським народом свого природного права на власність. Кожний, з названих в Конституції, природних об’єктів права власності Українського народу має особливий правовий режим, який визначається нормами земельного, природоресурсного, екологічного законодавства України. При цьому ні в Земельному кодексі, ні в інших законодавчих актах України не дається визначення поняття «земля як об’єкт права власності Українського народу.
Отже, управління майном від імені народу здійснюють відповідно Верховна Рада України і місцеві ради, а також уповноважені ними державні органи. При цьому органи державної влади та місцевого самоврядування не є власниками того майна, що належить до об’єктів права власності Українського народу. Повноваження цих органів визначені Конституцією України та іншими нормативними актами, але в цілому їх повноваження стосовно цього майна торкаються лише здійснення права управління зазначеним майном. Земля може використовуватися на праві власності, постійного користування та оренди, а право власності та постійного користування передбачає сплату земельного податку, а право оренди – сплату орендної плати. Зазначені платежі є джерелом наповнення бюджетів місцевого самоврядування, які є фінансовою запорукою виконання повноважень, покладених на органи місцевого самоврядування. Саме тому, видаеться протиправним можливість місцевих та сільськи рада права відчудження комунальних земель, які становлять економічну основу їх діяльності. На сьогодні існує невідповідність положенням Конституції України та Цивільного кодексу положень земельного законодавства в частині визнання Українського народу суб’єктом права власності на землю.
Постає очевидною нагальна необхідность приведення до конституційних засад всього правового режиму власності на землю, як природного права Українського народу розпоряджатися об’єктом своєї власності, Суперечності національного законодавства сталися основною причиною неефективності роботи судів. Через це наші громадяни змушені звертатися за захистом своїх прав до Європейського суду з прав людини. Лише за минулий рік ним було прийнято біля двохсот рішеннь проти України, які вже набули чинності. Значна частина цих рішень пов’язана з
незабезпеченням права на мирне володіння своїм майном. Постає цілком логічне питання: «Яка державна інституція наділена правом ініціювати в суді спірні питання, пов»язані с порушеним правом власності Українського народу ?» І на нього відповідь містилася у статті 121 Конституції України, якою було визначено що нагляд за додержанням прав та свобод людини та громадянина, додержанням законів по цих питаннях органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами забезпечує
Прокуратура України. Але і ця норма 30 вересня 2016 року «канула в лету». Залишається незмінною лише Декларація про державний суверенітет на згадку, що при проголошенні держави найвищий нагляд за точним і
однаковим виконанням законів здійснювався Генеральним прокурором Української РСР.
Сумні роздуми з цього приводу навівають думку « А чи дійсно функціїї прокуратури заважали захищати право власності Українського народу ?»
Гузир Володимир Павлович,
Заступник Голови Союзу юристів
України, заслужений юрист України
