Практика, що склалася, змушує фізичних і юридичних осіб звертатися за захистом своїх прав і інтересів до міжнародних судових інстанцій. Оскільки згідно ч. 3 ст. 55 Конституції України, кожен має право після використання усіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або у відповідні органи міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Європейський суд з прав людини – це міжнародний судовий орган, юрисдикція якого поширюється на усі держави члени Ради Європи, що ратифікували Європейську конвенцію про захист прав людини і основних свобод. Таким чином, Європейський суд з прав людини розглядає усі питання, що відносяться до тлумачення і застосування конвенції, включаючи міждержавні справи і скарги окремих осіб.
Основне завдання Європейського суду з прав людини полягає в забезпеченні неухильного дотримання і виконанні норм Конвенції її державами-учасниками. Він здійснює це завдання шляхом розгляду і вирішення конкретних справ, прийнятих їх до провадження на основі індивідуальних скарг, поданих фізичною особою, групою осіб або неурядовою організацією. Можливе також оскарження порушення Конвенції державою – членом Ради Європи з боку іншої держави-члена.
Ратифікація України Європейської конвенції з прав людини від 17 липня 1997 року дозволяє усім особам, що знаходяться під її юрисдикцією звертитися із скаргами до Європейського суду з прав людини, якщо вони вважають свої права порушеними. Оскільки Європейська конвенція вважається частиною законодавства України, що підтверджується ст. 9, ч.3 ст. 55 Конституції України.
Як подати скаргу до Європейського суду з прав людини
– Предметом скарги можуть бути тільки права і свободи, що гарантуються Конвенцією або її Протоколами;
– Скарга має бути подана не пізніше чим через шість місяців після остаточного розгляду питання компетентним державним органом. Цей термін відновленню не підлягає;
– Скаржитися можна тільки на ті порушення, які мали місце після дати ратифікації Україною. У випадку з Україною такою датою є 17 липня 1997 року;
– Для того, щоб скарга була визнана прийнятною по суті, заявником мають бути вичерпані усі внутрішньодержавні засоби захисту свого права і передусім судові засоби такого захисту;
– Скарги, спрямовані до Європейського суду, повинні торкатися подій, за які несе відповідальність державна влада. Скарги проти приватних осіб і організацій Європейським судом не беруться до розгляду.
Слід пам’ятати
Європейський суд не є вищою інстанцією по відношенню до судової системи держави-учасника Конвенції. Тому він не може відмінити рішення, винесене органом державної влади або національним судом, не дає вказівок законодавцеві, не здійснює абстрактний контроль національно законодавства або судової практики, не має права давати розпорядження про вжиття заходів, що мають юридичні наслідки.
Суд розглядає тільки конкретні скарги з тим, щоб встановити, чи дійсно були допущені порушення вимог Конвенції. Проте суд має право присудити “справедливе задоволення претензій” у вигляді фінансової компенсації матеріального збитку і моральної шкоди, а також відшкодування стороні усіх витрат.
За усю багаторічну практику Європейського суду не було зафіксовано жодного випадку невиконання рішень Суду державами-членами Ради Європи. В іншому випадку, згідно із Статутом Ради Європи, може привести до призупинення членства держави і, врешті-решт, відповідно до рішення Комітету міністрів, – виключенню держави із складу Ради Європи. У разі, якщо держава констатує, що без зміни законодавства або судової практики розглянута Європейським судом ситуація може повторитися, воно як правило, здійснює необхідні новації.
Відповідно до ст. 46 Конвенції, нагляд за виконанням рішень Суду здійснює Комітет міністрів Ради Європи, який на виконання цієї норми покликаний стежити не лише за своєчасною виплатою грошової компенсації, але і за тим, як держава-учасник Конвенції виправляє законодавчі прогалини, які стали підставами для звернення до Європейського суду з прав людини. Юридично, рішення, винесене Судом, обов’язкове лише для держави-відповідача у справі. Проте нерідко значущість рішень Суду виходить за національні межі, впливаючи на право і судову практику і інших держав-учасників Конвенції.
