Систематичність порушення правил співжиття визначається виходячи з кількісного показника протягом необмеженого проміжку часу. Такий висновок зробив ВС в постанові №679/1657/18, текст якої друкує «Закон і Бізнес».
Верховний Суд
Іменем України
Постанова
22 січня 2020 року м. Київ №679/1657/18
Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого: СИНЕЛЬНИКОВА Є.В.,
суддів: БІЛОКОНЬ О.В., ОСІЯНА О.М., САКАРИ Н.Ю. (суддя-доповідач), ШИПОВИЧА В.В. —
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Особи 1 на рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 26.02.2019 та постанову Хмельницького апеляційного суду від 29.05.2019.
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2018 року Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 3 про позбавлення права
користування житлом і виселення.
Позовна заява мотивована тим, що їй на праві приватної власності належить житловий будинок за Адресою 1.
27.07.2004 у належному їй житловому будинку був зареєстрований Особа 3 як член сім’ї. 31.07.2004 між нею і Особою 3 був зареєстрований шлюб. Крім того, в указаному будинку також зареєстровані її сини Особа 4, Особа 5, донька Особа 6 з онуком Особою 7.
Рішенням Нетішинського міського суду Хмельницької області від 16.10.2018 шлюб між нею та Особою 3 розірвано.
Внаслідок протиправної поведінки Особи 3, який зловживає спиртними напоями та систематично порушує правила співжиття, вона та інші мешканці будинку не можуть вільно користуватися житлом, що робить неможливим їх спільне проживання у будинку.
На підставі вказаного Особа 1 просила суд позбавити Особу 3 права користування житловим будинком за Адресою 1 і виселити його з цього житла.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Нетішинського міськсуду від 26.02.2019, залишеним без змін постановою ХмАС від 29.05.2019, у задоволенні позову Особи 1 відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову Особи 1, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що відповідач вселився у спірний будинок як член сім’ї позивача та зареєстрований у ньому, припинення сімейних відносин з власником будинку не позбавляє відповідача права на
користування будинком, а належних доказів, що підтверджують наявність систематичного порушення правил співжиття та вжиття заходів попередження або громадського впливу щодо відповідача, позивачем не надано.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі Особа 1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити <…>.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди при ухваленні оскаржуваних судових рішень не врахували, що вона як власник спірного будинку має право вимагати усунути перешкоди у здійсненні права на користування та розпорядження власним майном, також суди не дали належної оцінки наданим позивачем доказам систематичного порушення правил співжиття відповідачем, зокрема показанням свідків, що підтверджують безрезультатність застосованих до нього заходів впливу та притягнення відповідача до адміністративної відповідальності.
Відзиву на касаційну скаргу відповідачем не подано<…>.
2. Мотивувальна частина
Мотиви, з яких виходить ВC, та застосовані норми права
Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК правом власності є
право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності, як суб’єктивне цивільне право, містить у своєму складі: правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших; та правомочність захисту.
Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка характеризується як:
пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути ніякої влади над цією ж річчю з боку інших суб’єктів. Дії власника обумовлені його інтересом;
виключне панування особи над річчю, тобто таке панування, що унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов’язок утримання, від вчинення подібних дій;
абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності по відношенню до неї.
Згідно з чч.1 та 2 ст.321 Цивільного кодексу право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у
його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
Європейський суд з прав людини вказує, що найважливішою вимогою ст.1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (рішення від 24.04.2014 у справі «Budchenko v. Ukraine», п.40,).
Відповідно до ст.15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов’язане з позбавленням його суб’єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Згідно з ч.3 ст.16 ЦК суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень чч.2—5 ст.13 ЦК. Тлумачення ч.3 ст.16 ЦК свідчить, що, за загальним правилом, при наявності порушення цивільного права або інтересу не допускається відмова в їх захисті. Винятком, який дозволяє відмовити в захисті цивільного права або інтересу, є недотримання чч.2—5 ст.13 ЦК.
ЄСПЛ зауважує, що ст.1 Першого протоколу до конвенції містить 3 окремі норми: перша, що виражається в першому реченні абз.1 та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності
та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в абз.2, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах.
Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога ст.1 Першого протоколу до конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу в право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.
Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі ст.1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, до якої прагнуть (рішення від 23.01.2014 у справі «East West Alliance limited v. Ukraine», пп.166—168).
Аналіз положень гл.32 ЦК свідчить, що сервітут — це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов’язане з позбавленням власника нерухомого
майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна.
Згідно з ч.1 ст.405 ЦК члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Відповідно до ч.2 ст.406 ЦК сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
У ст.157 Житлового кодексу УРСР членів сім’ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених ч.1 ст.116 ЖК УРСР.
Відповідно до ч.1 ст.116 ЖК УРСР, якщо наймач, члени його сім’ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого житлового приміщення.
Для застосування норм цієї статті необхідна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу маються на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними
комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
У п.17 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.85 №2 судам роз’яснено, що при вирішенні справ про виселення на підставі ст.116 ЖК УРСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, слід виходити з того, що при триваючій антигромадській поведінці виселення винного може статися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокуратурами, органами внутрішніх справ тощо.
Так, із матеріалів справи вбачається, що згідно з листом Нетішинського відділення поліції Славутського відділу поліції ГУ НП у Хмельницькій області від 10.12.2018 на запит Особи 2 23.12.2010, 22.02.2011, 27.10.2012 відповідача було притягнуто до адміністративної відповідальності за ст.1732 Кодексу про адміністративні правопорушення (вчинення домашнього насильства). Крім того, щодо Особи 3 розглядались матеріали про притягнення його до адміністративної відповідальності за ч.1 ст.1732 КпАП.
Постановою Нетішинського міського суду від 5.02.2016 Особу 3 було визнано винним у
вчиненні правопорушення, передбаченого ч.1 ст.1732 КпАП, однак у зв’язку з малозначністю правопорушення до останнього застосовано усне зауваження.
Висновок судів попередніх інстанцій про те, що в цьому випадку відсутня систематичність, оскільки з моменту останнього притягнення до адміністративної відповідальності минуло понад 6 років, а відповідно до ст.39 КпАП по закінченні одного року особа вважається такою, що не була піддана адміністративному стягненню, є необґрунтованим, так як зі змісту ст.116 ЖК УРСР не випливає, що особа обов’язково повинна бути притягнута до адміністративної відповідальності. Як зазначалося вище, систематичність визначається виходячи з кількісного показника порушення правил співжиття протягом необмеженого проміжку часу. При цьому суттєвим є факт повторного вчинення одного й того самого правопорушення, що свідчить про те, що застосовані заходи впливу є безрезультатними.
Суди вказаних обставин не врахували та належним чином не перевірили доводів позивача про систематичне порушення відповідачем правил співжиття, що робить неможливим для інших проживання з ним в одному будинку. Крім того, для правильного вирішення справи суди повинні встановити, що попередні заходи запобігання виявилися безрезультатними.
Відповідно до пп.1, 2 ч.3 ст.411 Цивільного процесуального кодексу підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило
встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій не встановили фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, і не перевірили доводів сторін та надані на їх підтвердження докази, то оскаржувані судові рішення відповідно до ч.3 ст.411 ЦПК підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо.
Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, належним чином дослідити всі зібрані у справі докази, дати їм відповідну правову оцінку та вирішити спір на підставі вимог закону і повно та всебічно з’ясованих обставин справи.
Керуючись стст.400, 402, 409, 411, 416, 419 ЦПК, ВС у складі колегії суддів першої судової палати КЦС
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Особи 1 задовольнити частково.
Рішення Нетішинського міського суду від 26.02.2019 та постанову Хмельницького апеляйійного суду від 29.05.2019 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду
першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
