Він стояв у витоків формування правової держави України, брав участь у розробці Конституії та основних базових законів держави. Він упродовж 15 років очолює одне з найбільших і найвпливовіших громадськх обєднань–Союз юристів України. І сьогодні Союз під його керівництвом справляє великий вплив на формування спільної думки фахівців усіх галузей права з будь-якої правової проблеми. Зараз у Союзі юристів розпал підготовки до проведення 23 Конгресу Всесвітньої асоціації юристів, який має відбутися у Києві з 22 по 27 березня, одначе Валерій Євдокимов знайшов час поспілкуватися із журналістом Юридичного вісника України.
– Валерію Олександровичу, яким був минулий рік для очолюваного Вами Союзу?
– Як і для решти громадських організацій – складним. На їх діяльності позначається загальний стан справ у всій країні – економічна криза накладається на кризу політичну, обидві вони справляють негативний вплив і на правові аспекти життя країни. Тож громадські організації переживають не найкращі часи.
Що ж до нашого Союзу, він має свої особливості: його засновниками, як відомо, є Верховний Суд, Генеральна прокуратура, Міністерство юстиції, Міністерство внутрішніх справ, Служба безпеки України. Коли ми в 1991 році створювали наш Союз, усі ці структури були одним цілим, не дивлячись на те, що кожна з них виконувала свої окремі функції. Їх об’єднувала загальна мета – правозастосовча діяльність. На сьогодні кожна з них існує ніби сама по собі. І визнає зазвичай лише себе. Це особливо помітно через отой негатив, який кожна з цих організацій вихлюпує одна на одну. В нашому юридичному домі зникла злагода.
– Невже Союз юристів не може стати в цій ситуації об’єднуючим центром?
– На сьогодні ми таким центром є, на жаль, лише формально. Кожний говорить про верховенство права, насправді ж керується політичною доцільністю.
– Чи можна у цьому зв’язку говорити про певну деградацію права в нашій державі?
– Ні, я б так не сказав. Порівняно з попередніми роками у нас багато досягнень саме в царині права.
– З чого це випливає?
– З тієї законодавчої роботи, яка ведеться в парламенті. Раніше не було стільки законопроектів, які стосуються змін правових норм.
– Хіба кількість здатна замінити якість? Пригадую слова нинішнього заступника глави РНБОУ Степана Гавриша, тоді депутата Верховної Ради: «Наші парламентарі наскирдували вже стільки законів, що в них важко розібратися й найдосвідченішому юристу».
– Згоден. У нас законотворчий процес відбувається по-нашому, по-українськи, тобто нецивілізовано. Не встигла людина стати народним депутатом, уже подає проект закону. Безумовно, депутат має брати участь у законотворенні, і є в парламенті люди юридично грамотні, котрі самі здатні такий проект підготувати. Але більшість законодавчих ініціатив походить від, вибачаюсь, дилетантів, які дбають не про якісний бік законотворення, а насамперед про самопіар. Замість доручити розробку законопроекту фахівцю, – професору чи академіку, такий законотворець нашвидкуруч щось вигадує і виносить свою, з дозволу сказати, правову продукцію на розгляд парламенту. Але ж закон має діяти в просторі та у часі, згідно теорії держави та права, узгоджено з іншими законами, ситуацією в країні, навіть з менталітетом українського народу. І що також дуже важливо – повинен мати достатнє фінансове підкріплення. Інакше він буде мертвонародженим і ніхто його не дотримуватиметься.
– Але ж при Верховній Раді є Інститут законодавства…
– І чим він займається? Переважно видавничою діяльністю – готує збірники законодавства. Натомість йому мають бути властиві зовсім інші функції – на пропозиції депутатів щодо вирішення певної правової проблеми за участі спеціальної групи фахівців права готувати власні розробки, які й втілюються у проект закону. Проект, який враховує всі наявні законодавчі досягнення у цій царині, не дисонує з ними, а доповнює їх. Розробники такого проекту неодмінно враховують необхідність внесення відповідних змін у десятки інших законів. Як це робиться зазвичай під час підготовки дисертації. Натомість ми маємо те, що маємо – законодавчий хаос. Сирі, недосконалі проекти перетворюються на такі ж закони за принципом взаємовигідних корупційних домовленостей між окремими фракціями. Такі собі закони на один день заради вирішення конкретних між кланових інтересів. Назавтра такий закон уже нікому не потрібен. Жодного права, суцільна політика. І такі «законотворці», піклуючись виключно про власні інтереси, завдають величезної шкоди не лише українському парламентаризму, компрометуючи його в очах суспільства, а й самій державі.
– Чи може чимось у цій ситуації зарадити Союз юристів?
– Як громадська організація, ми не можемо бути суб’єктом законодавчої ініціативи, одначе членами нашого Союзу є не лише деякі депутати, а й відомі працівники юстиції, Секретаріату Президента, Кабінету міністрів, багато представників суддівського корпусу, науковців. Ми постійно зустрічаємося, виробляємо спільні плани поліпшення законотворчості, проводимо конференції, симпозіуми не лише в Україні, а й за її межами на рівні світових інституцій, залучаючи до вирішення цієї проблеми міжнародну правову думку. Авторитет нашого Союзу залишається достатньо високим, тому ми сподіваємося на позитивні результати такої роботи.
– Зараз чимало списів ламають навколо судової реформи. Якою вона має бути на Ваш погляд?
– По-перше, зрозумілою. Всім без виключення – від судді Верховного Суду до пересічного громадянина. Щоб кожний громадянин чітко усвідомлював, яким чином він може надійно захистити свої права. По-друге, зручною для правової системи самої держави. Як у людському організмі: функція серця тісно пов’язана з діяльністю всіх інших органів, і навпаки. Так само і судова система повинна взаємодіяти з державним організмом. Адже її реформування безпосередньо торкається засад кримінального, цивільного, земельного, сімейного права, теорії процесу, від якого залежить дотримання прав громадянина. Сьогодні сперечаються щодо наглядових, касаційних і апеляційних інстанцій, чим має займатися Верховний Суд, потрібні господарські суди чи залишити лише арбітраж – і у кожної із сторін є на це власний погляд. Пам’ятаю, які суперечки свого часу точилися навколо створення адміністративної юстиції. Щось подібне відбувається зараз.
– То яка ж судова система нам потрібна? Може, схожа на англійську чи американську?
– За всієї значимості та досконалості – жодна з них не підходить, бо вони базуються на законах, які в наших умовах не працюватимуть. Між тим, наполегливо лунають рекомендації механічно прищепити українській судовій системі щось із європейського досвіду, щось із американського. А воно не приживеться.
– Чому? Хіба погана, скажімо, американська конституція, згідно якої ефективно діє вся судова система?
– Американській конституції, яку за часів Вашингтона прийняли для становлення та розвитку суспільства, вже двісті років, і вона незмінна за винятком деяких поправок. А нашу приймають під президента, пристосовують під чергову владну команду, використовуючи не як основний закон держави, а як політичний інструмент боротьби за владу. Ми забуваємо, що повага до права, до закону повинна бути незмінною на всі часи, для всіх без винятку – як до своїх батьків. Без цього не може бути порядку в суспільстві, які б найдосконаліші судові реформи не відбувалися.
– Ви можете вважатися «хрещеним» батьком» недоторканності суддів. Як Ви ставитеся до слів заступника Генпрокурора Рената Кузьміна щодо необхідності скасувати цей привілей жреців Феміди?
– Коли свого часу приймалася ця норма, вона передбачала захист судді від помсти з боку осіб, які були засуджені за його вироком, від якогось тиску на нього з метою примусити суддю змінити своє рішення. Недоторканність не розумілася в тому значенні, що суддя може вдаватися до ганебних вчинків, усвідомлюючи свою безкарність.
– Хіба не так зараз і розуміють свою недоторканність деякі судді? Той же Зварич, наприклад.
– На жаль. У цьому випадку прокуратура, безумовно, права. Одначе він не може і не повинен бути приводом для узагальнення. Переважна більшість суддів чесно і добросовісно виконують свій обов’язок. Що ж до самого принципу недоторканності, вона повинна діяти лише там, де суддя приймає безпосередню участь у судових процесах. Якщо суддя йде вулицею і його хтось пограбував, цей хтось відповідатиме саме за пограбування, а не порушення принципу недоторканності стосовно цього судді. А у разі прийняття суддею, приміром, замовлених, тобто корупційних рішень чи інших випадків грубого порушення суддівської присяги жодної недоторканності бути не повинно. І випадків притягнення суддів до кримінальної відповідальності чимало. У нас є кваліфікаційні комісії суддів, закон про статус суддів, закон про судоустрій, Вища рада юстиції. Нарешті, Конституція. Залишилося лише чітко виконувати їхні вимоги.
– До речі, Ви були першим головою Вищої ради юстиції. Чи пригадуєте хоч один випадок, коли на Ваше подання Президент або Верховна Рада не звільнили би суддю-порушника?
– Жодного. Як не було й випадку, щоби після такого звільнення суддя подавав до суду позов на Вищу раду юстиції. Адже це колегіальний орган! Він збирається, розглядає справу і робить висновок, порушив суддя присягу чи ні. Якщо порушив, рада вносить подання Президенту. І Президент приймає рішення щодо звільнення судді. Або Верховна Рада. Тож судові позови слід подавати на них. Одначе саме рада нерідко стає відповідачем у таких справах. І кожна з них – додатковий приклад низької фахової кваліфікації судді-порушника.
– І такий суддя теж колись закінчував юридичний факультет якогось вищого навчального закладу… Вам не здається, що подібних закладів надто багато? Що рівень підготовки майбутніх юристів у багатьох із них залишає бажати кращого? Що взагалі відбувається «перевиробництво» юристів і це негативно впливає на престиж професії?
– Здається. По всіх трьох пунктах. Зараз в країні близько двохсот юридичних навчальних закладів, навіть у якомусь сільгоспі відкрили свій юридичний інститут. У більшості випадків юристів готують неякісно, це правда. Відповідна програма Міністерства освіти недосконала. Багато випускників з кваліфікацією магістра не відповідають рівню кваліфікаційних вимог. Послуги юриста певною мірою можна порівняти з послугами лікаря: обидва вони рятують людське життя. Між тим у величезній кількості юридичних фірм, які множаться ніби гриби після дощу, надають неякісні послуги, дбаючи насамперед про прибуток. Зараз відбувається затята боротьба між Асоціацією українських правників і Союзом адвокатів України щодо редакції закону про адвокатуру: хто може надавати адвокатські послуги, якими вони повинні бути, хто має право бути адвокатом і що таке адвокатська фірма – комерційне підприємство чи місце надання кваліфікованої юридичної допомоги. І головне питання – видача ліцензій.
– Кого ж підтримує у цій боротьбі Союз юристів?
– Союз адвокатів.
– Тому що він є членом Союзу юристів?
– Не тільки. Бачення розвитку вітчизняної адвокатури з боку Союзу адвокатів мені більше імпонує: в ньому є сплав досвіду, майстерності та високих вимог до моральних засад самої професії, без чого адвокат ризикує перетворитися виключно на мисливця за високими гонорарами, байдужого до людського горя. А це шлях до професійної деградації.
– Як Ви вважаєте, чи є у нас юридична еліта?
– Безумовно. Кожний юрист, який добросовісно, чесно, на високому професійному рівні виконує свій обов’язок перед суспільством, перед кожним його громадянином, незалежно від свого соціального статусу, — і є елітним представником своєї професії. А ще додам, перефразуючи відомий вислів епохи розвиненого соціалізму: саме такий юрист – розум, честь і совість нашої епохи.
Розмову вів Володимир Шаров
