Судячи із дописів в соцмережах, спілкування із клієнтами, близькими та знайомими, існує низка правових питань, в яких розбираються майже всі. Однією із таких тем є спадкування та правонаступництво – перехід прав та обов’язків від одного суб’єкта до іншого. Адже мало знайдеться тих, хто не знає, у який строк спадкоємцеві потрібно заяву нотаріусу подавати або якими документами оформляється передача майна в процесі реорганізації юридичної особи. Але і в цій темі існує чимало нюансів, про які знають лише окремі фахівці. Багато тут і колізій, стосовно яких ведуться постійні суперечки, в тому числі і в судових інстанціях. Сьогоднішній матеріал присвячений одному із таких питань, а саме – чи переходить право постійного користування до правонаступника фізичної особи.
Деякі юридичні нюанси спадкування
Спадкування – це перехід прав та обов’язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Тобто не майна чи речей, а саме прав і обов’язків (ст. 1216 ЦКУ (Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV)). До складу спадщини входять усі права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, яким є день смерті, і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦКУ).
Поняття права постійного користування земельною ділянкою вміщене у ч. 1 ст. 92 ЗКУ ( Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-III). Ним є право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Іншими словами, постійний землекористувач може безстроково володіти земельною ділянкою (впливати на неї відповідно до свого інтересу), а також користуватися нею (отримувати її корисні властивості для задоволення власних потреб).
У відповідності до ч. 2 ст. 4 Закону про держреєстрацію прав (Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV) право постійного користування земельною ділянкою є речовим правом на нерухоме майно, яке є похідним від права власності. Таке право підлягає державній реєстрації та виникає з моменту такої реєстрації (якщо воно оформлене після 01.01.2013). Право постійного користування земельною ділянкою, що виникло до вказаної дати, визнається дійсним за наявності однієї з таких умов:
- його реєстрація була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент його виникнення;
на момент виникнення такого права діяло законодавство, що не передбачало його обов’язкової реєстрації.
У ст. 1219 ЦКУ міститься перелік прав та обов’язків, які не входять до складу спадщини. Це:
1) особисті немайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
3) право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
5) права та обов’язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦКУ.
Як бачимо, у вказаному переліку немає права постійного користування земельною ділянкою. Тож таке право в силу ст. ст. 1216, 1218, 1219 ЦКУ спадкується.
Противники цієї позиції можуть заперечити, що спадкоємців фізичної особи – постійного землекористувача немає серед виключного переліку осіб, які можуть набувати землю на праві постійного користування відповідно до ч. 2 ст. 92 ЗКУ.
Однак ст. 92 ЗКУ оперує поняттям «набуття» ч. 1 ст.104 ЦКУ застосовується поняття «перехід» прав та обов’язків, що означає визначення правової долі вже набутого раніше спадкодавцем права ст. 92 ЗКУ по колу суб’єктів не застосовуються у випадку переходу до спадкоємців права постійного користування земельною ділянкою, яке було раніше набуте спадкодавцем
Такий висновок ґрунтується і на рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у справі № 1-17/2005, в п.5.4 якого зазначено, що поняття «набувають права» за змістом ч. 2 ст. 92 та ч. 1 ст. 116 ЗКУ . . . припускають поширення цього поняття лише на випадки первинного отримання громадянами земельної ділянки із земель державної та комунальної власності.
До того ж, у п. 5.3 зазначеного рішення Конституційного Суду України вказано, що положення ст. 92 ЗКУ не обмежують і не скасовують права постійного користування земельними ділянками, яке набуте особами в установлених законодавством випадках станом на 01.01.2002.
Окрім того, смерть фізичної особи – постійного землекористувача не відноситься до вміщеного у ст. 141 ЗКУ переліку підстав припинення права користування земельною ділянкою.
З огляду на вищевикладене можна констатувати, що до спадкоємців переходить право постійного користування земельною ділянкою на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були спадкодавця.
Актуальна судова практика
Вищенаведені міркування лягли в основу достатньо усталеної судової практики, в якій визнавався факт переходу до спадкоємців набутого фізичною особою права постійного користування земельною ділянкою (в якості прикладу можна навести постанову ВГСУ від 13.04.2016 у справі № 907/649/15).
Слід зауважити, що чи не всі судові спори цієї категорії стосувались спадкування права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення фермерського господарства, адже за попереднім порядком умовою діяльності фермерських господарств було отримання його засновником речового права на земельну ділянку. Одним із можливих варіантів було набуття землі у постійне користування, що часто і використовувалось на практиці.
Однак у 2016 році Верховним Судом України у постанові від 05.10.2016 у справі
№ 181/698/14-ц (6-2329цс16) та в ухвалі від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц (6-3113цс15) було висловлено правову позицію, відповідно до якої право користування земельною ділянкою, яке виникло у особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій таке право належало, і не входить до складу спадщини.
Ця, м’яко кажучи, дивна позиція наразі є домінуючою у правозастосовчій судовій практиці, а тому позови про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування подавати не дуже перспективно. Хіба що справа потрапить до такого судді, який знайде сміливість відійти від вищевикладеної правової позиції ВСУ, як приміром суддя Апеляційного суду Полтавської області у справі № 525/1385/16-ц.
У рішенні по вказаній справі, окрім вищенаведеного обґрунтування, міститься посилання на судову практику Європейського суду з прав людини та зроблено висновок, що право постійного користування землею є власністю особи. А держава (державні органи) не вправі «свавільно», всупереч вимог закону, позбавляти особу права власності (чи права користування). При цьому в разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов’язків осіб, національні органи зобов’язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи. Підсумовуючи все вищевикладене, суд дійшов до висновку, що право постійного користування земельною ділянкою, яке особи набули до набрання чинності ЗКУ, в разі смерті особи підлягає успадкуванню. Зазначений висновок відповідає принципу Верховенства права.
Та наразі вказане революційне рішення апеляційного суду скасоване судом касаційної інстанції, а справа перебуває на новому розгляді в суді першої інстанції.
Нещодавно у фермерів з’явилась надія на збереження права постійного користування хоча б за фермерським господарством як юридичною особою, адже Верховний Суд ухвалою від 19.11.2019 у справі № 922/989/18 передав на розгляд Великої Палати справу про визначення особи, якій належить право постійного користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства, після смерті засновника такого господарства, якому видано державний акт про право постійного користування земельною ділянкою.
Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 615/2197/15-ц, у якій Велика Палата, вирішуючи питання суб’єктної юрисдикції, виходила з того, що саме фермерське господарство, а не його засновник, на ім’я якого видано державний акт про право постійного користування земельною ділянкою, може ставити вимоги про порушення його прав як постійного землекористувача. У цій постанові Велика Палата Верховного Суду послалась також на власні висновки, викладені у постановах від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 317/2520/15-ц та від 12.12.2018 у справі № 388/1103/16-ц, стосовно того, що у правовідносинах користування земельною ділянкою, наданою засновнику фермерського господарства, відбувається фактична заміна орендаря і обов’язки землекористувача переходять до фермерського господарства з дня його державної реєстрації.
Тож якщо Велика Палата Верховного Суду збереже вектор позиції, закладеної у власній постанові від 20.03.2019 у справі № 615/2197/15-ц, у спадкоємців засновників фермерських господарств з’явиться підґрунтя для визнання права постійного користування земельними ділянками за фермерськими господарствами як юридичними особами.
Постійне користування ≠ довічне успадковуване володіння
Аналіз судової практики щодо спадкування права постійного користування не буде повним без згадки постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2019 у справі № 368/54/17.
У цій справі спадкоємці засновника фермерського господарства просили визнати за ними право довічного успадковуваного володіння двома земельними ділянками для ведення селянського фермерського господарства згідно з державним актом на право довічного успадковуваного володіння землею.
Позов мотивовано тим, що згідно із Законом України «Про селянське (фермерське) господарство» необхідною умовою для створення і функціонування селянського (фермерського) господарства є земельна ділянка, яка передається у власність або у постійне користування осіб, які виявили бажання створити фермерське господарство.
Отже, мета та цілі подання спадкоємцями позовів про визнання за ними права постійного користування землею та права довічного успадковуваного володіння є аналогічними.
Однак на відміну від аналізованих вище рішень, в цій справі Велика Палата Верховного Суду правильно застосувала норми стосовно складу спадкової маси та дійшла висновку, що особа, яка володіє земельною ділянкою на праві довічного успадковуваного володіння за законом, не може бути позбавлена права на таке володіння. Враховуючи те, що зі смертю особи не відбувається припинення прав і обов’язків, окрім тих, перелік яких визначено у ст. 1219 ЦКУ, право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою відноситься до тих прав, які можуть бути успадковані. Отже, спадкоємець стає учасником правовідношення з довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою.
При цьому Велика Палата посилалась також на те, що на відповідні відносини щодо такого володіння поширюються гарантії, встановлені статтею 1 Протоколу Першого Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та ст. 41 Конституції України. Ці норми не лише гарантують право довічного успадковуваного володіння землею (як різновид «мирного володіння майном» в розумінні Конвенції, та як речове право, захищено статтею 41 Конституції України), але і обмежують у можливості припинити відповідне право. Тому, незважаючи на те, що дії державних органів щодо надання земельних ділянок громадянам у довічне успадковуване володіння були припинені, проте ті особи, які набули це право у встановленому законом порядку, зберегли його, оскільки законодавство не містить норми, яка б дозволяла припинити право довічного успадковуваного володіння земельною ділянкою, а тому таке право є дійсним.
Тож спадкоємці засновників, які отримали землю для заснування фермерського господарства на праві довічного успадковуваного володіння, наразі опинились у більш привілейованому становищі, аніж спадкоємці засновників, які отримали земельні ділянки для заснування фермерського господарства на праві постійного користування. Хоча жодного правового підґрунтя для такої дискримінації не існує.
Які перспективи вирішення питання?
З можливістю проведення земельної реформи, яка гучно розрекламована нинішньою владою, у фермерів з’явився шанс на законодавче врегулювання розглядуваного питання. Так, законопроєктом № 2178-10 «Про обіг земель сільськогосподарського призначення», який прийнятий 13.11.2019 у першому читанні та наразі активно готується до прийняття в цілому, пропонується надати можливість викупу у власність земельних ділянок, наданих на праві постійного користування для ведення селянського (фермерського) господарства, з розстрочкою платежу до 5 років за ціною, яка дорівнює нормативній грошовій оцінці таких земельних ділянок, без проведення земельних торгів.
У порівняльній таблиці цього законопроєкту до другого читання також міститься пропозиція передати фермерським господарствам у власність безоплатно землі сільськогосподарського призначення, які надавались фермерським господарствам на праві постійного користування.
І хоча одразу ж впадає в око недосконалість цих норм з точки зору юридичної техніки написання законів, все ж у даному випадку краще недосконала норма, аніж її цілковита відсутність.
Тим же спадкоємцям фізичних осіб – постійних землекористувачів, які не хочуть чекати законодавчого врегулювання цієї проблеми, радимо скористатися підказкою Верховного Суду України, вміщеною у постанові від 05.10.2016 у справі № 181/698/14-ц та в ухвалі від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц, і звернутися до відповідного органу державної влади чи місцевого самоврядування із заявою про надання у власність (приватизацію) земельної ділянки, яка використана спадкодавцем – постійним землекористувачем для заснування фермерського господарства.
РЕЗЮМЕ. Виходячи із загальних засад цивільного законодавства, право постійного користування земельною ділянкою має переходити до спадкоємців фізичних осіб – постійних землекористувачів. Однак відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності в цьому питанні порушує вимогу «якості закону» та породжує тривалі судові баталії, які часто закінчуються не на користь спадкоємців.
Опубліковано в «Головбух Агро» № 2 від 21.01.2020.
Автор статті: Ірина ВИСІЦЬКА, адвокат, партнер Адвокатського об’єднання «Адвокатська фірма «Єфімов та партнери».
