При провадженні у справах, які стосуються медичного права, у практиці адвоката виникає чимало труднощів, які можуть бути пов’язані, як з контроверзіями нормативно-правової бази, так і відповідно з діями органів влади. По основних проблемних моментах нам вдалось поспілкуватись із Іриною Сенютою – к.ю.н., доцентом, головою Комітету медичного і фармацевтичного права та біоетики НААУ, керуючим партнером АО «МедЛекс», завідувачем кафедри медичного права Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, та отримати її фаховий коментар.
Затягування тривалості проведення клініко-експертної оцінки якості надання медичної допомоги
Контроль якості медичної допомоги проводиться на підставі Наказу МОЗ України від 28.09.2012 р. № 752 та Наказу МОЗ України від 05.02.2016 р. № 69. Висновок за результатами клініко-експертної оцінки є важливим письмовим доказом та є результатом відомчої перевірки. Слід пам’ятати, що висновки комісії відомчого розслідування, як це передбачено в п. 24 Правил проведення комісійних судово-медичних експертиз в бюро судово-медичної експертизи, затверджених наказом МОЗ України від 17.01.1995 р. № 6, є обов’язковим для проведення судово-медичної експертизи.
Відповідно до законодавчо встановлених вимог, зокрема Наказу МОЗ України від 05.02.2016 р. № 69, клініко-експертна оцінка якості надання медичної допомоги та медичного обслуговування проводиться протягом 30 календарних днів з дня надходження запиту чи звернення фізичної або юридичної особи. У разі неможливості прийняття рішення за цей час строк розгляду може бути продовжений на 15 календарних днів. Нерідко уповноважені на проведення клініко-експертної оцінки суб’єкти порушують установлені строки, що в сукупності з іншими чинниками призводить до затягування строків досудового розслідування у кримінальному провадженні. Це, своєю чергою, може стати однією із причин звільнення винної особи від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Недосконалість законодавчої бази у сфері проведення судових експертиз
У справах про притягнення медичних працівників до відповідальності (у т. ч кримінальної) необхідним є проведення комісійної судово-медичної експертизи. Відповідно до ч. 3 ст. 7 Закону України «Про судову експертизу», виключно державними спеціалізованими установами здійснюється судово-експертна діяльність, пов’язана з проведенням судово-медичних експертиз. Територіальні бюро судово-медичних експертиз віднесено до об’єктів комунальної власності відповідно до Переліку державного майна України, що передаються до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю» від 05.11.1991 р. № 311. У ч. 2 ст. 7 Закону України «Про судову експертизу» визначено вичерпний перелік державних спеціалізованих установ, зокрема, це судово-медичні та судово-психіатричні установи Міністерства охорони здоров’я України. У Листі МОЗ України від. 06.02.2018 р. № 3.49-К-23816/1856-зв зазначено, що Державна установа «Головне бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України» перебуває у сфері управління МОЗ України і її судово-експертна діяльність відповідає вимогам ст. 7 Закону України «Про судову експертизу». Отож, гостро стоїть питання стосовно правомірності проведення судово-медичних експертиз територіальними бюро судово-медичної експертизи з огляду на їхній статус комунальних установ, а не державних, як цього вимагає законодавець.
Труднощі застосування механізмів договірної та деліктної відповідальності за ненадання або неналежне надання медичної допомоги
За ненадання або неналежне надання медичної допомоги винна особа може бути притягнута до цивільно-правової відповідальності, яка може виникати на підставі договору або ж на підставі норми закону. На практиці виникають труднощі саме в контексті розмежування цих видів відповідальності, насамперед судовими органами, що, нерідко, призводить до порушення права пацієнта на відшкодування шкоди, адже застосовуються не ті механізми юридичної відповідальності. Відтак, необхідним є дотримання чіткого алгоритму розмежування цих видів відповідальності. Слід враховувати, що наявність договірних відносин між сторонами (приміром, між закладом охорони здоров’я і пацієнтом) не виключає деліктної відповідальності, якщо пацієнту в процесі виконання договору буде заподіяно шкоду життю і здоров’ю.
Також варто пам’ятати, що в деліктних зобов’язаннях наукою цивільного права сформульовано презумпцію вини заподіювача шкоди. За цією презумпцією вина презюмується, якщо заподіювач не доведе відсутності своєї вини, саме на відповідача покладено обов’язок доведення відсутності його вини у заподіянні шкоди позивачу (пацієнту в медичних справах). Згідно з вказаною презумпцією вина заподіювача шкоди презюмується, доки він не доведе свою невинуватість. Вказана презумпція знайшла своє відображення і у відповідній судовій практиці: Ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09.11.2016 р. (справа № 438/413/14).
Дисонанс на практиці із застосуванням рішень Європейського суду з прав людини
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», практика Суду – це практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Цитована норма закону не містить прив’язки до держави Україна. Відтак, усі правові позиції ЄСПЛ є джерелом права для нашої держави.
У п. 12 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя» від 19.12.2014 р. № 13 передбачено, що відповідно до ст. 32 Конвенції, зі змінами, внесеними Протоколом № 11, питання тлумачення й застосування цієї Конвенції та протоколів до неї підпадають під юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Враховуючи, що Україна визнає юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, то застосування судами цієї Конвенції має здійснюватись з обов’язковим урахуванням практики Європейського суду з прав людини не тільки щодо України, а й щодо інших держав.
Проте норма ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» не знайшла однакового трактування у судовій практиці. Так, зокрема, в ухвалі Верховного Суду України у справі від 21.04.2016 р. у справі № 6-756ц16 Верховний Суд України дійшов висновку про те, що у справах, де Україна не була стороною, положення вказаних рішень Європейського суду з прав людини не мають прецедентного характеру та не можуть бути застосовані до правовідносин, що регулюються національним законодавством України.
Таке праворозуміння суддів Верховного Суду України, які розглядали цивільну справу 6-756ц1, на нашу думку, є обмежувальним та суперечить нормам ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Як видається, часом відбувається термінологічна плутанина між двома правовими конструкціями «практика Суду» та «рішення», що розмежовується таким чином: перша ― стосується усіх держав, у тому числі України, а друга ― лише України.
Правильність такого висновку підтверджується і прецедентною практикою ЄСПЛ та іншими міжнародними стандартами. Зокрема, у справі «Опуз проти Туреччини» (заява № 33401/02) ЄСПЛ визнав наявність де – факто erga omnes (з лат. «щодо всіх») ефекту своїх рішень, вказавши на необхідність брати до уваги його висновки навіть у рішеннях щодо інших держав-учасниць: оскільки Суд надає остаточне авторитетне тлумачення прав і свобод, визначених у Розділі 1 Конвенції, він розглядає, чи прийняли національні органи влади достатньою мірою принципи, що випливають з його рішень щодо аналогічних питань, навіть якщо вони стосуються інших держав. За допомогою спеціального «динамічного» тлумачення Суду Конвенція залишається «живим механізмом і тлумачиться у світлі вимог сьогодення».
Зеновія Суховерська, Українське право
