Голові Комітету
Верховної Ради України
з питань освіти, науки та інновацій
Сергію БАБАКУ
Про пропозиції до проекту Концепції розвитку юридичної освіти
Шановний пане Голово!
Дозволю без офіціозу і не стільки звернутись, скільки поділитись з Вами певними міркуваннями, зокрема з приводу реалізації реформи вищої юридичної освіти. З вдячністю за підтримку в цьому очолюваного Вами Комітету, на мою думку, до деяких ініційованих питань можна було б віднестись обережніше.
Зокрема, свого часу МОН України (наказ № 787/2016) утворено робочу групу з розроблення проекту Концепції розвитку юридичної освіти в Україні (за участю представників МОН та Мін’юсту, експертів ОБСЄ та USAID, українських правничих шкіл та правничих професій). На основі презентованого проекту Концепції було зареєстровано законопроект «Про юридичну (правничу) освіту і загальний доступ до правничої професії» з наведеним описом регульованих видів правничої діяльності і запропонованим порядком здобуття вищої юридичної освіти.
Проект викликав певне, м’яко кажучи, несприйняття та численні заперечення юридичної спільноти і роботодавців. Тож його було відкликано.
З урахуванням проведених аналітичних досліджень професії правника в Україні опрацьовано нову редакцію проекту Концепції розвитку вищої юридичної освіти з розміщенням на сайті, а 5 жовтня п.р. на базі Комітету в он- лайн режимі відбулося його попереднє обговорення за участі представників громадськості, зацікавлених органів державної влади, закладів вищої освіти, які здійснюють підготовку фахівців за спеціальністю «Право». Акцентовано увагу на тому, що значна кількість юристів працює в державних установах та готується в закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання, зокрема вишах системи МВС, що, як дехто вважає, робить правників занадто залежними від держави.
Дискусію викликали й деякі інші положення, що містять потенційні ризики для системи підготовки кадрів згідно потреб (замовлень) правоохоронних органів з побоюванням, що це може сприяти професійному послабленню органів досудового розслідування та, як наслідок, обмеженню гарантій захисту прав людини та основоположних свобод.
У новій редакції Концепції вже не розкривається поняття «регульовані види правничої діяльності», хоча за змістом такий підхід розробників простежується при визначенні доступу до правничої професії (яку пропонується нормативно обмежити лише для суддів, прокурорів, адвокатів і нотаріусів).
Контекстуально відслідковується натяк на перспективи позбавлення закладів вищої освіти правоохоронного спрямування (зокрема системи МВС України) завдань з підготовки фахівців за спеціальністю 081 «Право» за усіма формами та джерелами фінансування.
Вважаю таку «новацію» помилковою з можливими небажаними наслідками як для системи підготовки фахівців як за правничими спеціальностями, так і для сфери кримінальної юстиції загалом.
Найбільш вразливою в цьому контексті є ситуація з професією слідчого (детектива). Між тим, згідно Кримінального процесуального кодексу України, саме слідчого (детектива) визнано основним суб’єктом кримінального провадження з боку сторони обвинувачення. Наголошується, що ця процесуальна фігура від імені держави самостійно здійснює весь обсяг досудового розслідування в кримінальному провадженні. При наявності за КПК органів досудового розслідування різної відомчої належності (НПУ, СБУ, ДБР, ДПС, НАБУ), слідчі Національної поліції розслідують біля 98 % кримінальних правопорушень, за підслідністю ними здійснюється кваліфікація злочинів, що учиняються у галузях трудового, екологічного, фінансового, банківського, цивільного права, а це вимагає ґрунтовних системних знань у різних галузях юриспруденції.
З урахуванням основної засади кримінального процесу – змагальності сторін (стаття 22 КПК), позбавлення слідчих (детективів) вищої юридичної освіти поставить їх у нерівне становище з іншими учасниками процесу – адже для адвоката, прокурора, судді вища юридична освіта є обов’язковою. Чи не буде сторона захисту мати формальні підстави поставити під сумнів якість зібраних слідчим доказів у справі? Щодо дізнавачів, то із запровадженням інституту кримінальних проступків, вони уповноважені самостійно (на правах слідчого) проводити увесь спектр процесуальних (гласних і негласних) дій, спрямованих як на виявлення, так і розслідування кримінальних правопорушень.
Необхідно також зазначити, що вищі заклади освіти МВС пройшли акредитацію і ліцензовані, утвердились як унікальна освітянська модель з міжнародним визнанням і визначеною державою системою організації підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації фахівців в галузі знань «Право».
Вони забезпечені кваліфікованим науково-педагогічним складом, мають розвинуту навчально-наукову, методичну і матеріально-технічну базу, включаючи спеціалізовані полігони і тренінгові центри, імпровізовані зали судових засідань і юридичні клініки. Працевлаштування їх випускників, на відміну від інших освітніх закладів, гарантовано згідно державного розподілу і реальних кадрових потреб на місцях.
Програми підготовки здобувачів вищої освіти в ЗВО МВС, окрім необхідного університетського стандарту вищої юридичної освіти, включають набуття необхідних практик роботи на місці події, здійснення негласного розслідування, обробки інформації з обмеженим доступом, кваліфікації підвідомчих видів злочинів та методики збирання доказів по них. Вони набувають навички діяти в нестандартних ситуаціях, мають високу спеціальну, фізичну, бойову, вогневу і психологічну підготовку, що відповідає кваліфікаційним вимогам до таких категорій персоналу.
Натомість, переважна більшість випускників юридичних факультетів цивільних ЗВО самостійно визначаються з місцем роботи. Очевидно, що є й тенденція масового звільнення випускників (до 85 %), прийнятих до слідчих підрозділів після закінчення цивільних закладів вищої освіти. Це вади слабкої (а той відсутності) спеціальної підготовки, неадаптованості до психологічних та емоційних навантажень по службі, неспроможності виконувати обов’язки в умовах напруженого і ненормованого робочого графіку.
Ще повторюсь – унікальність процесуального закону в тому, що слідчий наділений правом здійснювати негласні слідчі (розшукові) дії, чому, при всій високій повазі, не навчають у цивільних ЗВО.
Маю всі підстави зауважити, що досить значна частина нинішніх суддів, прокурорів, адвокатів і нотаріусів, а також провідних науковців-правників і навіть генеральні прокурори, судді Конституційного і Верховного судів, не кажучи вже про керівників органів і служб поліції різного рівня, є випускниками вишів МВС. І це є логічним, оскільки юридична практика, отримана під час роботи в правоохоронних органах, є безцінною для подальшого утвердження в правничій професії.
Висловлюється припущення, що орієнтація на ідеї проекту Концепції (не виключаю в цьому суб’єктивність) спрямовані на вилучення вишів МВС із системи правничої освіти. А це може призвести до втрати державою потужних центрів якісної підготовки правників, у яких зосереджено істотні ресурси, висококваліфікований науково-педагогічний потенціал, активно використовуються сучасні технології підготовки конкурентоздатних на ринку праці юристів-правоохоронців.
З огляду на викладене, просив би зажити на вищевказані аргументи при доопрацюванні остаточного варіанту проекту Концепції. При запрошенні готовий до зацікавленого спілкування з цього приводу.
З повагою,
Голова ГО «СЮУ» С.М. Піскун
